Информационный портал

Принцеса Маша на білому коні і Ведмідь-кукурузник

«Птаха» — одна з прем»єр цього театрального сезону МКЦ ім.. Івана Козловського Національної оперети України. Це лірична драма за повістю Маргарити Черненко «Біла птаха. Не відлітай» в постановці заслуженоїартистки України Ірини Калашникової (Мельник).

Прибій нам на зустріч з великого задника-екрану, навпроти хвиль дощаті конструкції до води. З таких прощаються, відправляють у плавання моряків, з таких закидають рибальські знаряддя ловити. В щілини між дошками таких-от дерев»яних містків-підмостків можна, виявляється, ще й вкидати любовні листи, як у щілину поштової скриньки, як звітку у пляшці з корабля. Так роблять наші герої Маша і Саша.

Біла птаха Маша поривчасто летить як метелик на вогонь, на зустріч коханню, але аж ніяк не виглядає жертвою, не  згорає, а знову і знову відроджується для чергового наступу. Вона наступає на коханого, а він як наречена в замку, чекає ще когось. Іншу, кращу принцесу на білому коні. Птаха летить до нього з Києва і розбивається об лопасті літака-кукурузника, що кропить  отрутою поля у Баку.

Дія відбувається у радянські сімдесяті, Військового пілота Сашу списали за станом здоров»я у цивільні. Потім життя покаже, що у нього серце не «пламенный мотор», а механізм для перекачування крові, і з цією механістичністю він вибудовує сюжет життя, де у певний час мають з»явитися діти – його майбутнє, його вічність. Для таких все має бути вчасно – нема у «їй – 20, йому – 30 », — значить потрібно шукати поза нею, «від першої на шляху баби». Таку обітницю він собі дав, коли вигнав вільну птаху з власної клітки. Дуже висока обітниця! Така як стеля у кукурузника. Чи не вперше спостерігала, як у залі плакали і кричали «Браво!» у фіналі «чоловіки-кукурузники». Здебільшого це роблять «кукурузниці», які зуміли реалізувати себе як жінки, тобто створили таку-сяку сім»ю й народили. Але не реалізували себе як коханки, а тому на старості їм хочеться догуляти хоча б у театрі на мелодрамі, чи перед серіалом на дивані.

Птаха не така. Вона як шаман постійно в польоті. В неперервних оргазмах кохання, у стабільних екстазах поезій.

«Я вже не можу чути твоїх віршів» — каже Саша. В цей момент Птаха пише їх  на шкіряній чорній куртці йому на спині, пальчиком як на запітнілому склі. Вона стирає їх, свої поезії, невидиму духовну реальність, як вчителька з шкільної дошки, долонею зі стіни-спини. А він кричить «Дитину!». Ніби вони з»являються з наказу.

Органічне поєднання чистої російської з чистою українською, що характерне для Києва й інших великих міст України, в колах інтелігенції часто звучить не суржиком в загальноприйнятому розумінні. Це можна порівняти з органічною двомовністю шляхти в імперії, де мова власного народу і французька, скажімо, були взаємопереплетеними і доповнюючи ми одна одну мовами для більш точних висловлювань. Саша у Сергія Мельника робить це поєднання смачним, особливо, коли серед потоку сповіді перед глядачем, чи перед Машою, він  цитує україномовну бабусю із села, що мріяла про його майбутнє як мистецьке майбутнє.

Факт походження героїні з професорської київської сім»ї, а героя, — із села, що прибуло до міста, — у виставі не педалюється. І це добре. Бо обмеженість за своїм походженням може бути як із хутора, так і з родини інтелігентів мегаполіса. У випадку вистави, про яку йдеться, не випадає говорити також у дискурсі інших відомих лекал, наличок, як от «Баришня і Хуліган», або ж «Красуня і Чудовисько». Маша Олександри Польгуй одночасно сама і красуня, і хуліган в короткій джинсовій спідниці, а Саша просто льотчик у формі. Той факт, що пілот не вміє літати духом – тут дуже важливий. Він не здатен стрибати через паркан на аеродром, нестися до літака за покликом коханої, як це робить Маша.

Саша дарує Маші на день народження білого ведмедя, як лялькар маніпулює ним, озвучує його, через нього признається у коханні, потім виходить з образу і каже, що цим ведмедиком будуть бавитися їхні діти… Перед сексом ведмедика відвертають спинкою, щоб не бачив.

Білий ведмедик виявляється лишнім. Саша виганяє Машу з чергового міста служби додому, у Київ, подає на розлучення. «Що ж це таке! Ця машинка добре заводиться, швидко мчить, а народжувати, що – зась? Не потерплю!» — це такий внутрішній монолог Саші, який чути в залі навіть й не дуже чутливим особам. У виставі два голоси, між якими не завжди дует, Саша намагається підспівувати Маші, але зривається і звертається монологічно до залу, виправдовується, сповідається, згадує, філософствує, кається… У виставі з назвою «Птаха» центром, рушійною силою, — є Маша, створена енергією й вмілістю молодої чуттєвої актриси Олександри Пільгуй. (Вона завершує освіту театральну як теоретик, театрознавець, навчається у КНУ театру, кіно і телебачення ім.. І.К.Карпенка-Карого).

Одна піснярка з твору Ліни Костенко (якщо хтось раптом не знає – Маруся Чурай), подібних «Гриців» взагалі труїла. А Маша тільки скиглить, як чайка. Дивно, що авторка повісті не назвала її Ларисою. Може тому, що той, до кого вона в черговий раз прилетіла під старість (уже маючи втрачену дитину від іншого, і втраченого іншого) – просто помер від її візиту, сам кликав, як завжди. Від щастя, напевно.

Фатальність цієї жінки в жертовності. А тому старі «кукурузники» в залі кричали «Браво!» і плакали.

Символізм, поетичність тканини вистави ненав»язливі, не педальовані. Завдяки сценографічному просторовому рішенню художника-постановника Олександра Мельникова персонажі повісті Маргарити Чернетко «Біла птаха. Не відлітай» живуть на своїй території кохання «Море – Причал» незалежно від того, в якому місті відбувається дія. Чи це спекотний Баку, чи ризька улюблена «набережна туманів» Маші і Саші — це такий собі острів, екзистенційний простір для двох. Монотонний морський прибій відеоряду та дощаті помости впродовж вистави не трансформуються, не позначають місця дії. Помости задіяні акторами при потребі, але так, як задіюється палиця чи паркан, на які можна спертися. У цій виставі ця сценографічна особливість не є недоліком. Навпаки. Щось просте, незмінне, вічне – поряд. Вода прибою намагається пробити заскорузлість душі і тіла. Індійського походження містик, філософ за європейською освітою

Раджніш ОШО в багатьох книгах запевняє, що при просвітленні практикуючого монаха, дзен-буддиста зокрема, — приходить одне переживання, проживання образу для різних особистостей – хвилі океану б»ють у п»яти і виходять через тім»я. Після цього людина стає ясновидцем. Отже, у цій прасимволіці, в незмінній картині кількох архетипних знаків відбувається досить звичайна історія кохання. І ця історія прив»язана у звуковому ряді до конкретики — географія  міст і місць, естрадних чи поетичних шлягерів на певній території у певний час – несподівано підноситься, набуває змісту не банальної історії нещасного кохання. А стає притчею про космос і хаос любові. Ця притча сплітається з ностальгійних для старшого покоління пісень у звукозапису «Як тебе не любити, Києве мій!», «Сніг на зеленому листі», але ця притча хвилює в залі і молодих. Це історія про порядок у коханні, де всьому свій час і діти мусять з»являтися вчасно(філософія Саші), а також історія про непорядок, коли закохана жінка в мініспідниці прилітає у мусульманське місто, по дорозі позичаючи гроші на дорогу у зустрічних чоловіків. В уяві Маша піднімає свого коханого Сашу до пілота Сент-Екзюпері, який здатен зрозуміти і простити все. В якійсь мірі він таким і є…

Режисура заслуженої артистки України Ірини Калашнікової легка, прозора. Вона, як наказав великий класик, помирає в акторах. Творча співдружність з чоловіком Сергієм Мельником давня, вони співпрацюють як партнери-актори десятиліття, а Олександра Польгуй, хоч без великого акторського досвіду, веде партію на рівних з Сергієм. Олександра в ролі Маші тримає оцю ініціативу, цей акцент на собі, на глибині потужної особистості своєї героїні. Якби  харизматичний технічний актор Сергій Мельник її приглушив, якби його Саша її придавив ще хоч трохи – вистава вийшла б про щось зовсім інше, скоріш за все взагалі не вдалася б. А ця вистава народилася масштабнішою, ніж мелодрама.

Гадаю, це сталося завдяки бережній роботі з акторами режисера-педагога Ірини Калашникової, яка працює старшим викладачем на кафедрі акторського мистецтва та режисури театру ляльок КНУ театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого. Режисер з педагогічним даром – явище рідкісне, адже режисери за природою вожді, лідери, часто егоїсти. І коли режисер поєднує у собі якості професіонала, що створює хороший мистецький продукт, а разом з тим залишається педагогом, який плекає таланти, не сприймає акторів як просто матеріал, як живописець фарбу й полотно – це в особливій ціні.

Валентина Грицук, театрознавець, старший викладач кафедри театрознавства КНУ театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого

Материалы по теме:

3, 4 та 5 травня в Івано-Франківську відбудеться ІV Міжнародний фестиваль мистецтв «Carpathian Space 2019»
ІV Міжнародний фестиваль мистецтв «Carpathian Space 2019», ініційований Національною оперетою України, відбудеться в Івано-Франківську 3, 4 та 5 травня 2019 року. «Carpathian Space» – це ...
Міжнародний шоу-концерт
Спільний міжнародний музичний проект Київського національного академічного театру оперети  та Посольства Румунії в Україні Національна оперета України шукає нові музичні формати та експериментує зі стилями. ...
Моновистава Гарсіа Маркеса у Національній опереті
Дія вистави «Любовна одповідь чоловікові…» відбудеться 13 січня на сцені «77» під дахом оперети. Вистава створена за мотивами п’єси «Любовна одповідь чоловікові, який сидить у ...
Прем’єра вистави: «Птаха»
ПРЕМ’ЄРА! Представляємо мелодраматичну виставу за повістю Маргарити Черненкко «Біла птаха. Не відлітай» в постановці заслуженої артистки України Ірини Калашнікової. Він — льотчик, вона — дівчина, що ...
Переводчик — Translate
Архивы
No weather data found for [, , vertical]