“Солпік” — це щось абсолютно нове у фантастиці, можливо, новий жанр

Дмитро Каджитський (Три кванти опівночі) про новий фантастичний роман “Солпік” української письменниці Олена Красносельської.

«Ця книга є мистецтвом геть іншого рівня, яке прийшло з долин, залитих білим, де я всього лише чорна тінь, що рухається вперед серед тіней наших тіней. Я читаю ненаписану Книгу, кожне слово якої закарбоване в моїй підсвідомості й намагаюся знайти записи тих часів, коли тримаючись за руку з подругою я ходив тінями аллей та сприймав Мистецтво як частину себе. Мені було цікаво те, як художники бачать світ або як талановиті композитори його чують. А ще — якою мовою розмовляють з ним письменники та чи розуміють наш світ науковці. Тоді мені здавалося, що я гора, біля якої стоїть крихітний Голіаф і я-гора здатен зрозуміти все.

Моя подруга — талановита художниця й водночас співачка та музикантка. Якось, в минулому житті, ми сиділи, курили і я дещо її запитав. Як автор ненаписаної книги я бачу двох персонажів, героїню та героя, чую про що вони розмовляють, якою мовою, бачу окремі риси облич, міміку, жести, можу уявити, що вони сидять на лавці у парку, теплий літній вечір. А як цю сену уявляє моя подруга? Вона бачить їх обличчя до найдрібніших зморшок, зчитує міміку, почуття, емоції наче найпросунутіший детектор брехні, їх пози говорять їй більше, ніж мені слова.

Вона чує ритм їх сердець та абсолютну тишу навколо них, бачить тисячі кольорів всього навколо й дивиться на всю картину під особливим кутом. Подруга сказала: “Ці двоє будуть разом, назавжди” і тільки після цього я почув, як героїня моєї ненаписаної книги сказала тому хлопцю “Так”. Моя подруга не чує слів, акцентів, інтонацій, мов. Одну і ту саму картину ми з нею бачимо-чуємо абсолютно по різному, це погляд письменника та художниці-музикантки.

Я вже наприкінці книги “Солпік” Олени Красносельської і до сьогоднішнього дня я відчував неймовірне захоплення від книги й одночасно легке роздратування. Й тільки пірнувши в глибини підсвідомості та відкривши власну ненаписану Книгу на главі “Чому мене дратує невідоме” я зміг розібратися з причинами своєї дратівливості. Це був найкращий момент сьогоднішнього дня, розуміння, що саме я читаю та в чому була моя фундаментальна помилка.

Наукова фантастика в книзі базується не на фізиці, або генетиці чи астрофізиці тощо як ми звикли, а насамперед на математиці, яку недаремно називають “королевою наук”, оскільки вона знаходиться в основі всіх наук, всього нашого життя, мистецтва та Всесвіту. Спочатку математика як база, а потім фізика, хімія, астрофізика тощо. Тоді мені стала більш-менш зрозуміла концепція Зліпку в просторі-часі або цифрові космічні кораблі, які роблять математичний Зліпок й потім вже люди шар за шаром відтворюють його у фізичній площині. Й це дуже складно, навіть гола теорія книги складна для сприйняття. І я не впевнений, що все зрозумів до кінця.

Читаючи цю книгу я відчуваю себе тубільцем, який тицяє списом у картину Ван Гога, й відскакує, боячись, що вона його вкусить. Але це приносить результат і поступово я починаю бачити обриси неймовірного світу так, як його бачив Ван Гог. Я починаю бачити й чути світ книги так, як його бачить і чує Олена Красносельська, але трохи по іншому, по своєму. Це неймовірно.
У світі чисел, як і у світі людей, є свої королі. Король Пі моделює вибух, формуючи кола на воді.Згинає і укладає русло будь-якої річкі рівно у 3,14 разів довше, ніж вона могла б тексти навпростець від витоку до гирла. Король Непера — двійник королі Пі — звертає раковину молюска у формі графіків ступенів 2,71, обернутих навколо своєї осі. Король Грехема замахується на нескінченність, король Фейгенбаума створює візерунки з Хаосу, король…їх занадто багато на цей світ. Й десь поміж ними танцює свій нескінченний танець леді Фа.
Вранці я зазвичай медитую десять пʼятнадцять хвилин, дозволяючи своєму розуму блукати в глибинах вічного ніщо або занурююсь у власну підсвідомість і там, раптом, я почув звук — одну довгу ноту. Я не музикант і не знаю, що то за нота, але в ній мені вчувалось питання, на яке я знаю відповідь. А про що книга?

Письменниця згадує шість промислових революцій в історії людства майбутнього, пʼята призвела до роботизації всього простору на макро- та нанорівні, а головує всім цим господин Штучний Інтелект. Це дало неймовірні технологічні можливості людству. І те, як письменниця описує сучасний світ книги й, особливо, Зліпок Медузи — Центр синтезу, вирощений над річкою, схоже на технологічну та мистецьку магію з вкладеними один в одного просторами та могутніми роботизованими технологіями. І, здавалося б, все є — чого ще бажати? Але весь час свого існування людство тягнулося до зірок, які так і залишилися недосяжною мрією. Почути, побачити що там, на інших планетах, чи є там життя, чи люблять там малювати або читати вірші, чи взагалі є там хтось живий?

І якщо попередні промислові революції були очікуваними, то шоста звалилась всім на голови за кілька днів, й відбувалася вона тут, у нас, в Україні. Ідея Синтезу даних з цифрових космічних кораблів. Весь світ поринув в основи фізики чисел, шукав природні закономірності, теореми, аксіоми, закони, покладені в основу чисел.

Люди почали читати Всесвіт як абстрактну структуру чисел. Якщо відстань заважає — просто прибери її, це абстракція. Трохи згодом, наука і мистецтво зійшлися в одній точці простору-часу. Це був Синтез — досконала розшифровка чисел та створення з них точних копій матеріальних обʼєктів. Ура, людство навчилося друкувати Всесвіт на 3Д принтері. Й не тільки його, але й час, бо математика універсальна й Всесвіт памʼятає кожну секунду свого життя. Складно? Я думаю так, бо це 1% від того, що я прочитав в книзі.

А що як відтворити час по справжньому? Не просто 3д друк з пластику, нановолокна чи металу. Ні. Відтворити кожен атом, кожен квант. Чи можна так перенести до себе обрану мить часу? Чи можна відправитися туди самому? Це головна лінія сюжету та найскладніше питання, над яким працюють герої книги.

Науковцям та митцям заважають мільйони луддитів. Колись вони протестували проти калькуляторів, мобільних телефонів чи телевізорів. А зараз, користуючись всіма найпросунутішими технологіями вони атакують Медузу мільйонами віртуальних копій, щоб завадити провести експеримент. Трохи лицемірно, але це сутність луддитів. Вони радо користуються технологіями, наприклад ШІ, але виступають проти будь-яких спроб його вдосконалити, чи відкрити щось нове. В книзі досить іронічний погляд в якому є нотка гіркоти від того, як розвивалась би наука, якби їй не заважали пересічні люди, в голові яких є тільки теорії змов та апокаліпсисів з жовтої преси. А ще, звісно, заважають політики та чиновники ,все як завжди — немає грошей або не на часі.

Те, що відрізняє геніальних вчених від талановитих — це наявність уяви, такої, як у художника чи письменника. Поєднання уяви та наукового генія часто призводило до неймовірних відкриттів та розвитку всієї науки. Ще Ейнштейн казав: “Я достатньо художник, щоб вільно користуватися своєю уявою. Уява важливіша за знання. Знання обмежені. Уява охоплює весь світ”. В книзі є про це й навіть більше.
ніхто не зникає безслідно
ніщо не зникає безслідно
Спочатку я не вiдчував персонажів, не співпереживав їм та не розумів їх історії. Але поступово, крок за кроком, вони стали для мене майже рідними людьми. Письменниця досить незвично передає їх історії, внутрішній стан, думки та мрії. Все це розтягнуто в часі та просторі так, що цільна картина в мене склалося десь після прочитання третини книги, а то й більше. Особливо мені сподобалася історія головного героя (досить умовно головного) Матео та його коханої, Сари. Подекуди мені здавалося, що це Сара головна героїня всієї книги. Це дуже сильні та цільні персонажі, які здаються реальними історичними (можливо) фігурами, про яких ти читаєш у книзі.

Будь яка впорядкована замкнута система, навіть заснована на коханні, приречена на застій та стагнацію, але якщо додати в неї трохи хаосу, то це сприяє подальшому розвитку та пошуку нових шляхів й сенсів. Таким хаосом в житті Матео та Сари є Ралко, їх найкращий друг. У Матео є дуже вагома причина за будь-яких обставин здолати час та повернутися в одну єдину мить, яку він запамʼятав назавжди. І саме Ралко зміг вивсети його зі ступору, творчого та душевного. Але, поки що найбільше мені сподобалася Настя, молода жінка, якій присвячена окрема глава. Мабуть, письменниця не могла присвятити їй багато сторінок, тому створила неймовірно яскравого персонажа і Настя грає досить важливу роль, бо вона йде дорогою, якої немає.

У виносках згадується неймовірна кількість українських художників та художниць, поетів, письменниць тощо, є багато посилань на їх твори, відомі й не дуже. Можу сказати, що звідти я дізнався багато нового про наших митців та й про світових теж. Як і про терміни з художнього мистецтва чи музики, теорію кольору або приклади різних напрямків в мистецтві. Я думаю з цих виносок вийшла б окрема цікава книга. А інколи письменниця прям поміщає персонажа в картину, відтворюючи атмосферу та стиль. Так, це аллюзія, але дуже сильна емоційно та візуально.

На обкладинці книги написано, що це науково-поетична фантастика. Але я б точно додав би туди ще “концептуальна”. Так, концептуальна філософська науково-поетична фантастика, яка базується на математиці як головній науці, вслід за якою вже йдуть фізика, хімія, астрофізика тощо й водночас розповідь ведеться за допомогою яскравих образів, майже картин та поезії, що лунає в кожній точці простору-часу. Якби я був мистецтвознавцем, то я налив би собі столітнього вина, сів у зручне крісло й відтягуючи в сторону мизинець пригубив би з бокалу та сказав би щось про сюрреалізм та абстракціонізм в книзі. Але не буду, бо я всього лише фанат фантастики без філологічної освіти.

Свого часу мене дуже здивувала серія “Аллервельт” Романа Воронкова, про яку вже скоро вийде відео на каналі. Дивна концептуальна іронічна фантастика та магічний реалізм. Тоді мене ця книга надовго вибила з колії і я нічого не читав, всі міркуючи та міркуючи над концепціями з книги та згадуючи різних персонажів й події.

Не пройшло й двох місяців як я знову зіткнувся з книгою, яка не те що розширює межі жанру, ні, вона їх ламає та доказує, що у фантастики немає меж. Нічого подібного я ніколи не читав й не можу згадати чогось навіть схожого. “Солпік” — це щось абсолютно нове у фантастиці, можливо, новий жанр. В книзі йдеться про злам старих поглядів на проблему польоту у космос, необхідність нового підходу, погляду під іншим кутом. Й сама ця книга є поглядом на фантастику геть під іншим кутом. Українські фантасти неймовірні й в буквальному сенсі роблять неможливе — змінюють цілий усталений жанр, утворюючи при цьому власний.

Я знайшов не так багато відгуків чи відеооглядів цієї книги. На жаль. І я просто не можу не розповісти про настільки неймовірну книгу, абсолютний діамант української фантастики. Моє відео про неї буде першим, коли я не буду впевнений, що все правильно зрозумів, але може в тому й сенс? Кожному читачу ця книга розповідає свою, окрему історію, зрозумілу тільки йому одному.

Ще трохи про “Солпік” Олени Красносельської

Я помилявся щодо промислового планктону та нанороботів в книзі «Солпік», не так зрозумів. Ось ще трохи про промисловий планктон та персонажів вже з мого сценарію до книги.

***

Мені дуже сподобався Новіков, це персонаж який втілює собою ідеальне поєднання митця та науковця. Він створює неймовірні арт-обʼєкти, дуже тонко відчуваючи цей світ й водночас він працює з промисловим планктоном. Це мікроорганізми, що живуть у межах технологічних зон, побічний результат взаємодії між собою кіберфізичних систем виробництва на глобальному рівні. Це вже не живі організми але й не нано-роботи. Жива енергія. Саме завдяки крухтам, як стали називати одну одиницю цього кіберфізичного пилу став можливим синтез числа. Він хоче навчити людей літати. Ікар, який боїться впасти, але все одно робить спробу за спробою. Бо ні митець ні науковець інакше не можуть. Тільки поєднання уяви та наукових знань здатне призвести до чогось абсолютно нового. Таким був Ейнштейн, я недаремно використав його цитату про уяву.

Марія Кюрі, Ньютон, Фермі, Тесла…де вони зараз? Я часто чую, що останні сто років ми лише поглиблюємо вже відкрите, крок вліво, крок вправо й трохи вверх а не кардинальних відкриттів, здатних перевернути всю науку немає. Частково, але я згоден з цим. Де наші ейнштейни?

В 19 та 20 століттях фантасти описували початок двохтисячних років як еру, коли людство побудували космічні кораблі, вийшло у космос, має ідеальну медицину та довгий строк життя, познайомились з іншими расами Всесвіту. Де наші космічні кораблі? Лежать погребені під кілотоннами бомб, ракет, снарядів, танків та кулеметів які ми приготували для себе, а зверху схожі один не одного телефони, планшети, ноутбуки. На них стоїть чергова людина яка обіцяє, що наступного року людство точно буде на Марсі, а зараз пропонує купити айфон зі знижкою або піжаму з пінгвіном та труси з підсвіткою.

Але я вірю, що попереду ще є час для Новікова, Шарпа, Матео й мадам Гогенської, яка готова вкласти в них гроші. Неймовірні персонажі, митці й науковці, погані й гарні, які колись обовʼязково змінять наш світ.

Місто-інфраструктура

Похожие записи

Вагони зручні і гарні — Віталій Кличко

Київський міський голова Віталій Кличко оглянув потяг та проїхався в…

«Театр на Подолі» відкриває сезон театральних прем’єр гостро соціальним фарсом

В Україні стартував новий театральний сезон, і «Театр на Подолі»…

У Бенсоні знайдено дерев’яний колодязь бронзового віку

Дерев’яний колодязь, що добре зберігся, імовірно ставиться до пізнього бронзового…

Київпастранс купує п’ять сучасних трамвайних вагонів по 100 млн. за штуку

У Києві на тендерних торгах КП «Київпастранс» отримало дозвіл закупити…

Пораненому захиснику України у Києві провели унікальну операцію

В інституті серцево-судинної хірургії ім. Амосова лікарям вдалося врятувати українського…

Під час обстрілу у столиці було пошкоджено будівлю спілки письменників України

Через обстріл московитів у Києві постраждала памʼятка історіі та архітектури…